новости телевидения

Ірина Баглай знімає історії з фронту з 2014 року – вона працювала військовою журналісткою в зоні АТО на Луганщині. Телевізійниця з 22-річним стажем, зараз вона – одна з ведучих телемарафону "Єдині новини", а також авторської програми "Ціль 4.5.0", що теж виходить в ефірі марафону. Про героїв, що вражають своєю незламністю, про знайомство з Валерієм Залужним та про особисту точку опори в цей складний час Ірина відверто розповіла в інтерв’ю.

– Іро, як виникла ідея програми "Ціль 4.5.0"? Як давно вона в ефірі?

– Програма почала виходити з березня 2023 року. Зараз глядачі можуть побачити її в телемарафоні кожні два тижні – у неділю, о 23:15. Першими героями були генерал Дмитро Красильников та директорка проєктів ГО "Простір можливостей" Оксана Коляда. Свого часу вона була заступником міністра оборони з інформаційної політики. Ми разом формували правила, за якими працюють військкори донині.

Концепція програми така, що через людину, учасника або свідка воєнних подій ми розкриваємо глобальну тему. Здебільшого герої програми – військовослужбовці, які зараз творять історію. Та перш за все мені хочеться показати людей, які, на мою думку, мають право говорити, яких ми повинні чути. Це люди, що прожили певні надскладні обставини. І це не означає, що вони надлюди, які взагалі нічого не бояться й ніколи не помиляються. Це звичайні люди, які живуть серед нас. Тому мені хочеться, щоб їх почули.

– Хто може стати героєм вашої програми?

– Відверто кажучи, поки що я йду за своїм записником. Герої програми – люди, більшість із яких я знаю багато років, з ким я перетиналася на фронті. Знаю їхні історії. Але героями проєкту будуть не тільки військовослужбовці, а й волонтери, політики, спортсмени, митці, лідери думок, правозахисники, що ведуть боротьбу проти російської агресії й дієво проявили себе під час повномасштабного вторгнення.

Якщо хтось вважає, що в нього є знайомі герої, про яких мають знати глядачі, можна писати в коментарях під проєктом на YouTube-каналі або мені на Facebook-сторінці. Ми з вами зв’яжемося.

– У кожного героя програми своя історія, але мотивація одна на всіх – наша перемога. Особисто вас які гості студії вразили і чим? Які цікаві історії запам’яталися?

– Взагалі, я не можу виділити якусь одну історію. Вони всі цікаві, різноманітні. Вони як ті пазли, що складаються в єдиний організм під назвою "українці". Найскладніше мені було розмовляти з "азовцем", бойовим медиком "Чудіком". Ми з ним перетиналися колись у 2017-му, коли його звільнили з полону і ми знімали сюжет. Чому складно? Коли ти відчуваєш бар’єр, стіну між собою й героєм, а він ще й тримає дистанцію, то нема необхідного емоційного контакту. Головне правило: не нашкодити. Мені не хочеться, щоб якесь моє запитання зробило герою ще більш боляче.

До речі, днями я випадково перетнулася з полоненим, якого недавно звільнили. Він оборонець із "Азовсталі", був майже 2 роки в полоні. Його щодня били. З 6-ї ранку підіймали, забирали на допити, катували і повертали о 10-й в окрему камеру. Погано годували. Те, що кати називали їжею, кидали полоненим на брудну підлогу. Якщо ті встигали це з’їсти за 15 секунд, то це означало, що вони поїли. Я йому сказала, що маю бар’єр і не хочу зробити йому ще більш боляче. На що він відповів: "А хіба можна зробити більш боляче після того, що вони зробили?" Він вижив. Сподіваюся, ми з ним теж запишемо інтерв’ю. Це та історія, коли слухаєш про обставини й тобі здається, що таке неможливо пройти, в цих умовах неможливо вижити. Але ця людина сидить навпроти тебе. Вона вижила, хоча, безперечно, продовжує свою внутрішню війну з наслідками.

– Що допомогло йому вижити? Що він розповів із цього приводу?

– Він сказав, що в певний момент подумав, що вже помер. І це було справжнє пекло. Тобто в нього виникла розмита реальність. Але я думаю, що більше відповідей отримаю в інтерв’ю. Сподіваюся, воно відбудеться.

– Серед ваших героїв є й жінки. 

– Так, одне з останніх інтерв’ю – з неймовірною 20-річною дівчиною "Ксеною". Вона кулеметниця, добровольцем пішла на фронт. Окрім того, вона дуже тендітна, її зріст – метр 50 сантиметрів, а вага – 45 кілограмів. Але мене вразили навіть не події, через які вона пройшла. В студії я ніби слухала, з одного боку, кадрового військовослужбовця, який дуже грамотно розповідає про військову справу, а з іншого – вже дорослу мудру людину. Коли я спитала її про втрати: "Як ви це витримуєте? Бо ж багато ваших побратимів гине". Вона відповіла: "Коли ти переживаєш загибель найдорожчої людини, то решта вже не так боляче. Проживши найстрашніше, ти стаєш міцнішим усередині".

У кожній розмові для мене звучать окремі фрази, які я беру від героїв для себе. Для мене люди – змістовні книги. Вдячна їм за можливість чогось у них навчитися. Це заряджає.

– Зараз багато жінок воюють поряд із чоловіками. Як ви вважаєте, це нормально?

– Це нормально, якщо жінка може адекватно оцінити свої можливості. Фізично це дуже важко. Треба бути підготовленим. Це вибір людини. Жінки й чоловіки – рівні в цьому плані. Вони самі мають обирати, що їм робити в цьому житті.

Я, наприклад, на фронті повірила в себе. Бо я була невпевненою людиною, дуже прискіпливою до себе як до журналіста, часто невдоволеною. Я завжди вважаю, що можна зробити краще. А ще – дуже боялася прямих ефірів. Готова була не спати дві доби під обстрілами, їздити по окупованому Луганську, ризикуючи потрапити в руки ворогів, аби тільки не виходити в прямий ефір. Тоді в голові наче білий аркуш – жодних думок немає. Я цього боялася, але мусила робити. Щодня ми робили прямі включення. І я в себе повірила.

– Що особисто для вас є точкою опори сьогодні?

– Коли виникає небезпека, люди живуть за сценаріями: заціпеній, тікай або нападай. У мене такий психотип, що в разі екстремальної ситуації я не розмірковую: страшно чи не страшно. Спочатку дію, а потім уже думаю про те, що могло би статися. Так само й герої програми "Ціль 4.5.0" заряджають мене, тому що це здебільшого люди дії. Вони дуже щирі. На фронті немає місця для брехні. Там кожен день проживаєш як ціле життя. Герої програми вчать цієї щирості, відвертості, відповідальності. Вчать, що немає нездійсненних завдань, що можливо виконати все. Але важливо розуміти, яких зусиль ти маєш докласти для цього, якими будуть наслідки, чи можеш ти впоратися з ними. 

Ще одна точка опори – знайомство у 2015 році з нинішнім головкомом Валерієм Залужним у Пісках біля Донецького аеропорту. Тоді я сварилася на нього, тому що нас не пускали на зйомки на Путилівку. Але мене тоді вразило, наскільки він терплячий. Потім ми ще неодноразово перетиналися. Коли почалася повномасштабна війна, я була абсолютно впевнена, що росіяни не візьмуть Київ, що буде боротьба, тому що я вісім років її знімала. Я знала, які люди там воюють. Ось це точка опори. Навіть коли летять "Шахеди", я їх бачу у вікно або чую вибухи ракет, то я абсолютно спокійна, бо знаю, що в нас є головком Залужний. Упевнена, що він зробить усе, щоб була Україна.

– Ще до початку повномасштабної війни ви передбачали напад росії та готувалися до нього?

– Я не Ванга, я керуюся фактами. Чому я поїхала на фронт у Луганськ? Я вірю своїм очам, своїм вухам. Мені треба почути різних людей, щоби зробити висновки. Наприклад, восени перед повномасштабним вторгненням росіяни проводили навчання "Захід-2021". Пам’ятаю, коли в редакції "Подробиць тижня" всі слухали промову путіна, це було маркером майбутніх подій. От тоді мені стало дуже тривожно. Я згадувала його заяву перед Іловайськом, перед Дебальцевим. Щоразу, коли він робив заяву про "зелений коридор", це означало, що буде дуже велика біда. Плюс дані розвідки – не думаю, що американці чи британці хотіли нас якось залякати. І ще один важливий показник: після пандемії рейтинг путіна був на рівні 30%. А нічого так не об’єднує росіян, як зовнішній ворог, тим паче Україна, яку вони завжди сприймали як додаток до себе. А тут країна вирішила, що вона є вільною та незалежною. Вони нас за це ненавидять. Раби завжди ненавидять вільних людей. Логічно, що росія планувала цю війну.

– Для вас війна триває вже десять років. Що вас тримає?

– Хочу додивитися це кіно до кінця. Не кажу, що це буде класична перемога, яку ми уявляємо. Але впевнена, що Україна існуватиме. Недавно почала читати книгу Володимира Горбуліна "Як перемогти росію у війні майбутнього". Там він називає один фактор, основний: перемоги менших країн, слабших за озброєнням армій, після Другої світової війни – 30%. Виграші у війнах були саме за такими маленькими арміями. Бо в них є фактор моральної правоти. Вони перемагали значно потужніші армії світу.

– Війна змусила всіх перебудувати своє життя, відмовитися від багатьох приємних та звичних речей. За чим сумуєте найбільше? Чого вам не вистачає? 

– Мені не вистачає подорожей і моря. Найперше, що я зроблю після перемоги, – куплю квиток із Борисполя на цивільний літак. Авжеж, зі зворотним квитком до України. Для мене подорожі – це натхнення. До цього мене привчила моя мама-філолог. Ми багато з нею подорожували. 

– Ви плануєте запрошувати до студії не тільки українців, а й закордонних командирів, щоб вони ділилися військовим досвідом.

– Найцікавіше те, що це вони в нас переймають досвід. Коли я працювала військкором на фронті, бачила, як до українських десантників приїжджали американці, ходили за ними з блокнотами, все записували. Вони казали: "Ми не розуміємо, як ви воюєте. У нас геть інша система". Досі чую від командирів, що іноземці все записують, бо це безцінний досвід. Вони слідкують за тим, як воює Україна. У наших командирів багато творчого підходу, тому що їхня мета – зберегти якомога більше військових. Їм доводиться викручуватися через дефіцит людей та снарядів і водночас тримати лінію оборони. Українська армія – професійна, креативна, унікальна.

– Зараз у багатьох цивільних є дилема: як правильно підтримувати військових, про що доречно говорити, а які теми – табу? Поділіться, будь ласка, кількома порадами від себе.

– Передусім не питати, чи вони вбивали. Ніколи не треба цього питати. А коли ставиш питання військовому, варто подумати, для чого тобі відповідь, що тобі дає ця інформація. По-друге, будь-яке питання повинно звучати через призму поваги. Чи хотів би ти сам, повернувшись із фронту, почути таке питання? І, звісно, не соромитись їм дякувати. Так, це важко – підійти до незнайомої людини і звернутися до неї. Але навіть усмішкою та очима можна дуже багато передати, щоб вони відчували, що ми їм вдячні.

– Коли військовослужбовець чує в рації "4.5.0", то він знає, що в його секторі відповідальності все спокійно. Але болючі теми війни, які порушує ваша програма, спокійними не назвеш. Чому обрали таку назву?

– Герої програми роблять усе для того, щоб в Україні на питання: "Як справи?" звучала відповідь – "4.5.0". Усе спокійно. Я вірю в диво. Влітку перед повномасштабним вторгненням поїхала у відрядження на Кіпр. Там іноземці-дайвери з різних країн говорили, що маленька Україна не в змозі вистояти проти великої росії. Але що відбулося? 24 лютого 2022 року українці здивували весь світ. Не тільки армія, а й люди, які в окупованих містах беззбройними виходили проти росіян. Гадаю, що вони теж надихали й підкріплювали сили нашої армії. Вважаю, що це диво. І вірю, що ще станеться щось таке, чого ніхто з нас навіть не уявляє. Фактор несподіванки таки буде. Україна дуже непередбачувана!

Дивіться авторську програму "Ціль 4.5.0" в ефірі телемарафону "Єдині новини" кожні два тижні – у неділю о 23:15.